Кінець XVIII століття. Молодий голландець Якоб де Зут припливає в Дедзиму — голландську колонію в Японії. Йому потрібно заробити гроші — батько його коханої Анни не дає згоди на шлюб доньки з бідняком.
Якоб упевнений, що скоро повернеться на батьківщину, стане чоловіком Анни, а роки, проведені в Японії, буде згадувати як невеличку пригоду. Але доля розпорядилася інакше — йому доведеться прожити на чужині майже все життя, багато пережити, зустріти й втратити любов.
Мітчелл уміло поєднує безліч доль, наповнює створений ним світ таємничими символами й колоритними деталями, запрошуючи читача разом із героєм пройти всі випробування, що випали на його долю.
Від виконавця
Це дуже красива книга. Я не осилив знаменитий «Хмарний атлас» — мабуть, настрій був не той: зазирнув і зачинив, подумавши, що це ще один Павіч. Отже, «Тисяча осіней» — зовсім інше. Як хтось написав, по суті це книга про зіткнення двох чужих культур у замкненому просторі. Це точне визначення, але абсолютно ніяк не відображає літературної сторони. А з літературного боку ми бачимо чудовий набір дуже рельєфно виписаних характерів, найцікавіші деталі й повільний, але при цьому достатньо напружений сюжет із певною навіть детективно-містичною фабулою. Свєржений манер викладу, щось на кшталт фуги, коли два складні речення переплітаються одне з одним, утворюючи ніби подвійний ракурс спостереження — така манера, дуже цікава на папері, зіпсувала мені як виконавцю чимало крові ) Ще кидається в очі чергування по-японськи акварельних описів із відвертим натуралізмом (або, цитуючи ще один відгук, «приємного з вонючим»). Сенс ясний — досягається ефект присутності в місці й часі, яких ми ніколи не бачили й не побачимо. І це зроблено майстерно. Додам ще, що Мітчелл уміє робити чудові фінали — напруження наростає і в кінці розряджається ударними психологічними сценами. Усе стає ясно і нічого домислювати не доведеться, хоча багато авторів зараз дуже люблять відкриті фінали. Це не той випадок: у письменника досить таланту, щоб висловитися максимально чітко й потужно. За антуражем ще згадався «Алмазний візок» Акуніна, хоча, звісно, де Зут набагато реальніший.
Коротше: одна з найкращих книг останнього часу, дякую тим із вас, хто натрапив на неї й підштовхнув мене ) І, звісно, неодмінно дякую Світє за коректуру, Ігорю Малцеву за чистку тексту, Димі за адаптацію книжкової обкладинки, Віктору Веберу та видавництву ЕКСМО за гарний переклад.