— У тебе є дочка?
— Як бачиш, — я відповіла усмішкою на очевидне запитання.
— Швидко ти знайшла втіху після розриву зі мною. І головне — результативно.
— Ну то хіба ж мені страждати через тебе все життя? — я розвела руками.
— Смію нагадати: це ти мене кинув.
— То хто ж щасливий батько? — він зігнув одну брову.
— Ти, милий. Тільки я ніколи тобі в цьому не зізнаюся. Ти відмовився від мене. Значить, відмовився і від неї.
— А папи в нас немає, — відповіла я, взявши дитячу долоньку своєї донечки, яка з цікавістю дивилася на Романа такими ж сірими, як у нього, очима.
— Вона — лише мамина принцеса. Ходімо, зайчику, додому.