Життя налагоджується. Ілля вже не самотній. За ним пішли люди. Є сім’я, друзі — а разом із ними й купа зобов’язань. Від хлопця всі чогось чекають: якихось доленосних рішень, учинків. Тут ще й ця війна, постійно відволікає, і пані Фортуна, яка випадково заблукала разом із ним, ніяк не вгамовується, підкидаючи задачки для розваги. Але війна — війною, а в Ілюхи є й власні плани. Точніше, мета, яку він поставив собі спочатку, лишається незмінною. Він зробив для своїх людей усе, що було можливо. Пора б уже зайнятися й своїми справами. У нього своя війна. Потрібно перетнути безодню простору, знайти свій дім і спробувати допомогти землякам здолати силу тяжіння старенької Землі. Бо ж несправедливо виходить: для чужих старається, а свої продовжують сидіти на дні гравітаційної колодязя. Хоча й «чужі» давно вже стали своїми, але землянин про земляків теж не забув. Він має змогу допомогти — і зробить це. Це його обов’язок. У цьому й полягає його призначення. Зрештою, красуню Фортуну теж треба повернути додому. Можливо, там, на Землі, хтось у ній давно потребує.