Ні, я не «прогресор». І просто назвати себе «попаданцем» язик не повертається, хоча я реально туди потрапив! Потрапив у власне дитинство. Через якесь незрозуміле збіговисько обставин і невідомий космічний примх. Та ще й із досвідом дорослої людини — офіцера запасу й викладача суспільних дисциплін. Але міняти хід історії, як це має робити нормальний «попаданець», якось не з руки. Та й не дуже хочеться…
А навіщо? Адже все й так прекрасно! Що може бути краще за безтурботне дитинство часів «розвиненого соціалізму»? Квас за три копійки, морозиво за дев’ять, та й дитинство твоє проходить не десь там, а на березі теплого Чорного моря. Здавалося б, живи та радій, використовуй неймовірний розворот фатального колеса на повну котушку, але ж ні! Горе від розуму. Не дають дорослі мізки дитині насолодитися всіма принадою босоного щастя. Через них і дружба з оперативниками з КДБ, і небезпеки по кілька разів на день, а інколи й ризик залишитися без цієї розумної, але неспокійної голови.
А тут ще інші «попаданці»! Брати, можна сказати, по нещастю. У цьому безтурботному «болоті застою», схоже, є вже третій непроханий гість із майбутнього! А третій, як відомо, зайвий.
Або ні?