Титанік

Наш “Титанік” — це дуже зворушлива, смішна й ніжна історія, вигадана в маленькому театрі в маленькому місті про великий-великий світ. І про наші відчуття цього світу в той самий час, тобто в 1992 році. Ми дуже веселилися й пустували, коли складали цей текст. У нас було багато ілюзій, а найголовніше — у нас було багато надії. Не залишилося зафіксованого тексту, не залишилося відеозапису цієї вистави. Ми постаралися докладно згадати її й відновити нашу виставу саме в тому вигляді, якою вона була 10 років тому. І щойно ми її відновили, одразу стало ясно, куди поділася та надія і на що ми перетворилися за ці 10 років. Ми хочемо грати скромну історію, наповнену найніжнішим постмодернізмом, який у 1992 році навіть не усвідомлював, що є ним. Ми постараємося самі порадіти й порадувати всіх інших, хто пам’ятає той час як щасливий для себе й сповнений надій. Не більше, але й не менше. До речі, назву “Титанік” ми розуміємо як “маленький Титан”.

Текст був створений у місті Кемерово в 1992 році Євгеном Гришковцем (тоді студентом філфаку) і Павлом Колесниковим (тоді студентом інституту культури). У 1995 році "Титанік" перестали грати, але в 2002 році зусиллями Євгена Гришковця виставу відродили й з успіхом показали на фестивалі NET. На першій виставі аплодували так, що артистам самим було ніяково. Жодної згадки про знаменитий корабель у виставі немає. "Титанік", на думку авторів, — це "маленький Титан".

Текст "Титаніка" — типова для свого часу річ, але справа, як завжди, у тонких відмінностях: по-перше, прогін Гришковця-Кolesникова винятково дотепний, по-друге, у Колесникова виявилася харизма. Бурмочучи собі під ніс і безглуздо розмахуючи руками, він самотужки тримає зал так, ніби між ним і залом натягнуті найміцніші струни, ніби публіці в буфеті порошку в мінералку підсипали — не можуть же дорослі люди отак корчитися від сміху в судомах.