«Вона розповіла мені про танцзали. У нашому містечку теж був танцзал — недалеко від головної вулиці, там, де взимку заливали каток. Платиш десять центів, потім підіймаєшся на платформу й танцюєш, і люди на тебе глазеють, але на це плювати. Вона воліє сама за себе платити, не брати зобов’язання. Але інколи якийсь хлопець її випереджає. Тоді він питає, чи хоче вона потанцювати, і перше, що вона йому каже: «А ви вмієте? Танцювати-то вмієте?» Прямо так і питає. Хлопець тоді дивиться ніби дивом і каже: «Ну так, а для чого ж я сюди прийшов?» Але зазвичай виявляється, що для нього танцювати — це означає шаркати ногами на місці й без кінця м’яти її своїми ручищами. Іноді вона просто виривається, кидає хлопця й танцює сама, втім, вона так само найбільше любить танцювати сама. І доробляє до кінця той танець, за який заплачено, а якщо квиткар заперечує й хоче, щоб вона заплатила за двох, коли танцював лише один, вона каже, що з нього досить. Коли вона танцює одна, хай над нею сміються — їй не шкода.»