Таємниця, покрита мороком

Стара жінка, на яку я працювала компаньйонкою, брехала на кожному кроці. Що в її розповідях було неправдою, а що правдою — можна було лише здогадуватися.
Але витративши купу часу, я все-таки з’ясувала: останнім місцем її служби був драматичний театр — і я видихнула з полегшенням: якби бабуся не була акторкою, людство багато б втратило, бо вона — акторка від Бога, із легкістю зобразить що завгодно. Наприклад, вмираючу.
От і зараз, збираючись черговий раз вмирати, вона зажадала знайти її улюбленого онука Андрюшу. З ним вона посварилася п’ять років тому і з того часу не бачилася.
Щойно я вв’язалася в цю історію, зрозуміла: комусь дуже не хочеться, щоб знову виникло питання — куди подівся онук? Його підозрюють у вбивстві… Ймовірно, саме через це стара уникає поліції й доручає пошуки онука мені. Завдання виявилося — «поди туди, не знаю куди».
І чим далі я йшла, тим страшніше ставало…