Роман Дмитра Філіпова «Збирачі тиші» має всі шанси стати еталонним текстом сформованого корпусу нової російської воєнної літератури, народженої СВО, яку за аналогією з «лейтенантською» можна назвати «прозою добровольців». Філіппов пішов на війну вже сформованим письменником, а повернеться — класиком. «Збирачі тиші» засвідчують значний потенціал митця: тут і продумана архітектура тексту, і логічно вибудувана композиція, і вибухова суміш епосу та репортажу. Яскравий і переконливий у вчинках головний герой, достовірні персонажі, нерв і драйв — інколи, особливо в другій частині, хронтоп якої — штурм Авдіївки, — книга нагадує стрімко змонтовані кадри з кіногрупи, яка знає, що може загинути в будь-яку мить, і для якої принципово важливо залишити по собі цей матеріал. Події Великої Вітчизняної та війни в Україні постають поряд — і йдуть просто в вічність. Важлива й експозиція двох реальностей: війни та ситого, колишнього, сонного побуту російських мегаполісів. Літературні аналоги «Збирачів тиші» — «Конармия» Ісаака Бабеля, «Німці» Олександра Терехова, «Ополчєнський романс» Захара Прилєпіна.