Збірка оповідань. Том 3

Василь Шукшин у своїх оповіданнях вичерпно й проникливо висловив душу сучасної російської людини. Так, як не вміє ніхто інший. І донині тривають дискусії навколо «феномену Шукшина» і, зокрема: як міг «людина з села» мати таке бачення, такий талант — хіба що порівняний хіба що з опорами російської літератури? Шукшин не був, так би мовити, недооціненим… Але був… переглянутим за масштабом. Так збіглося. У пошані — за життя (хіба цього не достатньо?). Помер у 70-х. Потім перебудовні 80-ті (коли увагу звернули на літературних дисидентів), лихі 90-ті (з їхнім відторгненням усього радянського — та ще й не до літератури якось), двотисячні…
І ось час нарешті озирнутися, зустрітися з собою і перейти до розгадки цієї «таємничої російської душі». А ще шукшинські оповідання — це просто неймовірно захопливо.

«…мені думається, що він [Шукшин] відновив у російській літературі оповідь випадку.
Ми вже відвикли від цього невимушеного розповідання, від манери усної співбесіди та оповіді, переданих через письмову оповідь, нам подавай таку літературу, щоб у ній проглядався “акт творчості” в усій його красі і щоб цікавість була саме тією, яку ми нині визнаємо.
А ось старий Григорич колись вийшов з дому, поговорив із садівником — і це стало оповіддю, Чехов зустрівся з єгерем — це інша оповідь, проїхав по степу — повість, та ще яка! І Короленко це вмів. І Купрін. І багато інших — а ми — ми розучилися».
Сергій Залигін