Цей роман — останній з великих творів Алданова, і написаний він ним незадовго до смерті. Про смерть, про її ймовірну близькість Марк Олександрович часто говорив і, здається, постійно про неї думав. Дещо з цих думок відобразилося в загальному задумі «Самогубства», де є риси, що нагадують заповіт.
Алданов був надто стриманою людиною, щоб наважитися на відкриту, пряму передачу людям того, що було сутністю його життєвого досвіду. Про заповіт я згадав лише в тому сенсі, що в «Самогубстві» підведено певні підсумки й що в цьому романі Алданов висловив міркування, які йому здавалися важливішими за інші. Він висловив їх — хоч і вкрай обережно — також надії, для нього незвичні, такі, що не зовсім узгоджуються з духовним обличчям російського Анатоля Франса, а зрештою — означають вольтер’янство, яким прийнято його вважати. Перед смертю в скептицизмі Алданова з’явилися якісь тріщинки, і саме ті сторінки роману, де це виявляється,— нещасний випадок із Ласточкіним і все подальше аж до подвійного самогубства подружжя — належать до найкращого, що взагалі ним написано.
Багатьом у останні роки здавалося, що творчі сили Алданова потроху вичерпуються. Після «Витоків» — навряд чи самого значного його твору — майже все, що він писав далі, викликало певне розчарування, і навіть у вірних друзів, у найпереконаніших шанувальників його обдарованості, великий, химерно побудований роман «Живи, як хочеш» не спричинив ані того інтересу, ані тих відгуків, на які автор, імовірно, розраховував. Майстерність Алданова формально залишалася колишньою. Але в задумах відчувалася втома, розсіяність, розгубленість, і навіть цій майстерності бракувало чогось «трохи», що вдихнуло б у неї життя.