— Макар, як ти міг! Ти мене зрадив! Зрадив! — шепочу, ковтаючи сльози. — Я не зраджував! Я не розумію, як таке можливо. Не знаю, чому донька Голубєвої схожа на мене, — розгублено виправдовується зрадник. Я задихаюся від його брехні. Як він може таке говорити? Адже на нашій кухні сидить п’ятирічна Викуся — копія нашої Машеньки. Світлі хвостики-антенки, блакитні оченята, курносий носик, губки бантиком. — Ханін, нас більше немає. Ми розлучаємося!.. — вимовляю вбито. Через п’ять років я дізнаюся правду. Тепер зрозуміло, чому він ігнорував нашу доньку. Маша була зайвою, непотрібною. Як і я. Попереду розлучення, повернення на службу й нове життя. То тепер я — мати-одиночка?