— Вона? — долинуло десь позаду.
— Вона.
Я навіть не встигла обернутися й побачити тих, хто говорив. На голову натягнули мішок і затиснули в машину. Через кілька годин мішок зірвали вже перед чоловіком. Він розслаблено сидів у кріслі й роздивлявся мене. Холодний, лякаючий, у чорному костюмі, з дорогими годинниками на зап’ясті. Він вивчав мене так, ніби обирав річ.
— Симпатична, — виніс він вирок. — А тепер знімай з себе все.
Мене викрали, щоб розплатитися за смерть його сестри, але дуже швидко з’ясувалося: я ні до чого. Я зовсім не та, кого вони шукали, і мене… забрали помилково.