Злочин Сильвестра Боннара

«Злочин Сильвестра Бонарра» («Le Crime de Sylvestre Bonnard», 1881) — перший роман Анатоля Франса (France, 1844–1924), який приніс йому літературну славу (раніше він писав романи «Іокаста» (1879) і «Тощий кіт» (1879)).

Академік Сильвестр Бонар присвячує своє життя пошукам давніх рукописів, живе в звичному й затишному світі думки — у своїй науковій праці та книжках. Але в цей штучний світ, обмежений кабінетом і бібліотекою, час від часу вривається подих живого життя: кур’єр-розносник пана Кокоз із його «історіями»; молода незнайома жінка з дитиною, якій Бонар на Різдво надсилає поліно, щоб вона могла зустріти свято в теплі; або Жанна-Александр, онучка колись улюбленої Бонарром жінки, що потрапила до рук шахраїв. Намагаючись вирвати сироту з принизливої ситуації, у яку вона потрапила, — вчинок, який за тодішніми законами вважався злочином: він викрадає дівчину з пансиону та видає її заміж за одного зі своїх учнів.

У «Злочині Сильвестра Бонарра» Франс розробляє принципи нового типу роману. У центрі — герой-інтелектуал, який чуйно реагує на все, що відбувається, і робить із, здавалося б, незначних фактів, подій і спостережень важливі висновки. Сюжет роману розгортається як своєрідний «експеримент» з ідеєю. Автор ніби перевіряє вихідний тезис свого героя: «… витрачати дні на старі тексти — це ще не життя». Конфлікт роману набуває філософського характеру: стикаються не характери, а різні погляди на сенс життя і призначення людини. Підкреслюючи недостатність, неповноцінність життя Бонарра, відірваного від світу дії та зосередженого на культурних цінностях, Франс водночас показує й іншу крайність: діяльних, але бездуховних мадам Префер і мэтра Муша. Перенесення акценту в романі з інтриги на розвиток думки героя, на його внутрішній світ зумовило певну самостійність двох частин роману: «Поліно» та «Жанна-Александр». Перші читачі й критики дорікали Франсу в розхитаності композиції. Та обидві частини об’єднані образом головного героя і спільністю поставлених проблем. Письменник розраховує в романі питання про співвідношення думки і дії, світу культури та об’єктивної реальності. У фіналі роману він доходить думки про необхідність синтезу цих двох сфер.

Злочин Бонарра, з погляду автора, — не в тому, що бачать у ньому суспільство й закон. Сам Бонар називає себе злочинцем, коли, віддавши Жанні-Александр у подарунок на весілля власну бібліотеку, не може втриматися від того, щоб не забрати з неї кілька найдорожчих для нього книжок. Бонар не може досягти єдності думки й дії. Світ думки й культури виявляється для нього все-таки більш реальним, ніж світ дії. Але, стаючи самодостатнім, цей світ може вбити живе життя — так само, як казки, які Бонар розповідає своєму хворобливому й чутливому онукові, остаточно ламають його слабку природу й підводять хлопчика до смерті.

У «Злочині Сильвестра Бонарра» виразно проявилося своєрідне авторське письмо Франса: його іронія, гумор, скептицизм, майстерність стисненої фрази й точної слова.