Останнє бажання засудженої

«Відтоді як той жахливий сусідський напівкрокодил-напівгіпопотам, тільки за разючим непорозумінням іменований собакою породи ротвейлер, роздер мою сумочку своїми страшними зубищами, а потім здох у судомах — добре, що він встиг розкусити балончик із найсильнішим нервово-паралізуючим зіллям — я остаточно зненавиділа собак.

Звісно: собака — друг людини, але, як відомо, друг пізнається в біді. А всі ці біди мені й приносили представники собачого роду. Тож я не зараховувала собак до своїх друзів, а чудове дог-шоу “Я і моя собака”, що йде на каналі НТВ, могла дивитися не більше однієї секунди — до першого гавкоту й першої появи на екрані того волохатого ікластого мордастого створіння.

Втім, судячи з останніх подій, собаки приносили занепокоєння не лише тим, хто явно їх недолюблював. Мій сусід (не той, який тримав напівкрокодила-напівгіпопотама, а інший, що жив у котеджі справа від мого) мало не опинився в психлікарні через свою собаку.

І це попри те, що він мав залізобетонну нервову систему, а всякому, хто подивився б на його квадратну фізіономію з широкими вилицями та масивними надбрівними дугами, яким позаздрив би будь-який неандерталець, здалося б дивним, що цій людині взагалі могло щось хвилювати».