Один із ключових діячів історії поп-арт руху й, ширше, сучасного мистецтва загалом, Енді Воргол у своїй книзі «ПОПизм» описує найяскравіше десятиліття минулого століття — 60-ті роки.
Десятиліття, після якого світ змінився і більше не буде колишнім: його потрясли поява Бітлз і сексуальна революція, політ Гагаріна та кубинський переворот, убивство Джона Кеннеді й вихід людини на Місяць.
Із притаманними йому нахабністю, почуттям гумору, здоровим глуздом і нелюбов’ю до пафосу Воргол розповідає про те, що відбувалося на його очах у ті божевільні роки.
«ПОПизм» — не про культурний процес загалом і навіть не про епоху в мистецтві, а про незмінно цінні й такі, що заслуговують на повагу, вміння та відвагу робити вибір; про логіку цього вибору, про те, як і на якій підставі бути: де завгодно, коли завгодно, головне — ким.
У цій винятково сентиментальній і зворушливій книзі Воргол згадує найкращий час свого життя, розмірковує про те, чому й як він почався та чим і через що закінчився, переповідає смішні або трагічні епізоди з власного життя та життя своїх «зірок» і знайомих.
Збираючи своє життя, наче колаж, із сотень персонажів (лише в цій книзі їх близько семисот) — від нікому не відомих напівкримінальних маргіналів із вулиць Вілледжа до вершків вищого світу, мільйонерів, перших леді й таких символів епохи, як Боб Ділан та Кен Кізі — Воргол створює унікальний простір, подібний до знаменитого американського лоскутного ковдрила: милого й безсмакового, пэчворку «поп-всього», як він висловиться в книзі.