Роман «Поборені» Ірини Володимирівни Голівкіної — це роман із життя російської інтелігенції в період сталінської диктатури. Авторка пише: «У цьому творі немає жодного вигаданого факту — такого, який не був би мною почерпнутий із навколишньої дійсності 30-х і 40-х років». Але попри всі його документальні риси, роман усе ж художній твір, а не проста хроніка реальних подій.
У Росії закінчилася громадянська війна. Країна зруйнована, багато людей загинуло — від війни, від голоду, хвороб і розрухи; чимало хто опинився в еміграції. Залишилися люди так званих «колишніх» — ті, хто вижив у цьому страшному вирі; здебільшого це були вдови, діти й старі. Багато з них так і не змирилися з новою владою, але треба було жити й виховувати дітей та онуків, яких не приймали до навчальних закладів, звільняли з роботи, а інколи й відправляли в табори. Голод, безробіття, приниження, тривоги затьмарили подальше життя цих людей, та, як крижана вода гартує розпечену сталь, катастрофи революції лише законсервували, зміцнили в деяких людях принципи аристократизму, розпалили віру православну, яка вже згасала, й похитнули любов до вітчизни. З’явилася певна внутрішня свідома й несвідома опозиція до всіх віянь нової епохи.
Авторці вдалося з надзвичайною простотою й ясністю розповісти про трагічні сторінки історії країни — без жодної вульгарності. Тисячі людей були заарештовані, засланні дуже далеко від рідних місць, багато з них не повернулися назад. Віра, характер і виховання людей, які опинилися за ґратами або в засланні, допомогли їм вистояти, а тим, кому судилося загинути, — зробити це з високо піднятою головою, непобореними. А серця тих, хто ще жив, залишалися в тій, старій Росії. Її образ, віддалений на кілька десятиліть кошмару, асоціювався з дитинством, мирним життям, де все було так, як має бути для людей.