Роман «Опік» у середині застійних 1970-х виявився вільним від тиску ідеології та від «внутрішнього цензора», від штампів соцреалізму, від будь-яких заборон і догм. В одній книжці письменник висловив усе, чого не можна і як не можна: смішно — про радянську дійсність, страшно — про сталінські табори, відверто — про секс, чесно — про негідників будь-якого рівня, романтично — про молодість і про себе, і, як завжди, пронзливо — про долі російської інтелігенції. Цей роман був написаний просто тому, що його не можна було не написати. Він вирвався з душі, як крик, як видих. Неймовірно, неможливо, безмірно високий для тих років градус свободи — справді обпалююча проза.