Творчість Достоєвського пізнається крізь призму його сповідання віри: «Якби раптом виявилося... що Христос поза істиною і істина поза Христом, то я волів би залишитися з Христом поза істиною...» (поза будь-якою філософською й релігійною ідеєю, поза будь-яким світоглядом). Автор досліджує, як це внутрішнє світло пробивається крізь «точки безумства» героя Достоєвського — у ваганнях між «ідеалом Мадонни» та «ідеалом содомським», — і намагається зрозуміти внутрішній лад єдиного ненаписаного роману («Житія великого грішника»), відображенням якого були п’ять написаних великих романів, починаючи з «Злочину і кари». Полемічні гіперболи Достоєвського пов’язуються зі становленням його стилю. Простежується, як спалахи ксенофобії знімаються поривами до всесвітньої відгукливості, до планети без ненависті («Сон смішної людини»).