— Ти втекла від мене! — ричить Амір, нависаючи наді мною, наче грозова хмара.
— Ні, я просто повернулася додому, — заявляю зухвало, хоча від страху в мене скручує живіт.
— Ти мені винна, красуне. — Його усмішка нагадує звірячу оскаль.
— Про що ви говорите? — питаю я, перелякано вдивляючись у чорні очі шейха.
— Ти знаєш, про що я… — цідить він, розстібаючи пряжку свого ременя.
— Роздягайся.
Я помилилася: піддавшись миттєвій слабкості, ледь не віддалась східному незнайомцю. Вчасно схаменувшись, я втекла від нього, сподіваючись, що ми більше ніколи не зустрінемося. Та в долі були свої плани.