Один день Івана Денисовича

Він пішов з дому 23 червня 1941 року, на другий день після початку війни з гітлерівською Німеччиною, «... в лютому сорок другого року на Північно-Західному [фронті] їхню армію оточили всю, і з самольотів їм нічого жувати не кидали, а і тих самольотів не було. Дійшли до того, що здирали копита з коней, що здохли, розмачували шкіру у воді та їли», тобто командування Червоної армії покинуло своїх солдатів гинути в оточенні. Разом із групою бійців Шухов опинився в німецькому полоні, втік від німців і дивом дістався до своїх. Нерозсудлива розповідь про те, як він побував у полоні, привела його — уже в радянський концтабір — бо органи державної безпеки всіх утікачів із полону без розбору вважали шпигунами та диверсантами.

Друга частина спогадів і роздумів Шухова під час довгих табірних робіт і короткого відпочинку в бараці стосується його життя в селі. З того, що рідні не присилають йому продуктів (він сам у листі до дружини відмовився від посилок), ми розуміємо, що в селі голодують не менше, ніж у таборі. Дружина пише Шухову, що колгоспники заробляють на життя розфарбовуванням фальшивих килимів і продажем їх міським мешканцям.

Якщо лишити осторонь ретроспекції та випадкові відомості про життя поза колючим дротом, то вся повість охоплює рівно один день. У цьому короткому проміжку часу перед нами розгортається панорама табірного життя — свого роду «енциклопедія» життя в таборі.

По-перше, ціла галерея соціальних типів і водночас яскравих людських характерів: Цезар — столичний інтелігент, колишній кінодіяч, який, втім, і в таборі веде порівняно з Шуховим «панське» життя: отримує продуктові посилки, користується деякими пільгами під час робіт; Кавторанг — репресований морський офіцер; старий каторжанин, що побував ще в царських тюрмах і на каторгах (стара революційна гвардія, яка не знайшла спільної мови з політикою більшовизму в 30-х роках); естонці та латиші — так звані «буржуазні націоналісти»; баптист Альоша — уособлення думок і способу життя дуже різнорідної релігійної Росії; Гопчик — шестнадцятирічний підліток, чия доля показує, що репресії не розрізняли дітей і дорослих. І сам Шухов — типовий представник російського селянства з його особливою діловою хваткою й органічною складовою мислення. На тлі цих людей, постраждалих від репресій, вимальовується фігура іншого ряду — начальника режиму Волкова, який регламентує життя ув’язнених і ніби символізує безжальницький комуністичний режим.

По-друге, докладна картина табірного побуту й праці. Життя в таборі залишається життям — зі своїми видимими й невидимими пристрастями, і найтоншими переживаннями. Переважно вони пов’язані з проблемою добування їжі. Годують мало й погано, жахливою баландою з мерзлої капусти та дрібною рибою. Своєрідне мистецтво табірного життя полягає в тому, щоб дістати собі зайву пайку хліба й зайву миску баланди, а якщо пощастить — трішки тютюну. Для цього доводиться йти на неймовірні хитрощі, «служачи» перед «авторитетами», на кшталт Цезаря та інших. При цьому важливо зберегти власну людську гідність, не стати «опущеним» прохачем, як, наприклад, Фетьюков (хоч таких у таборі мало). Це важливо не з високих міркувань, а з необхідності: «опущена» людина втрачає волю до життя й неодмінно гине. Таким чином, питання про те, як зберегти в собі образ людяності, стає питанням виживання. Друге життєво важливе питання — ставлення до примусової праці. Ув’язнені, особливо взимку, працюють із запалом — мало не змагаючись одне з одним і бригада з бригадою, щоб не замерзнути й своєрідно «скорочувати» час від нічлігу до нічлігу, від годування до годування. На цьому стимулі й побудована страшна система колективної праці. Але вона все ж не в змозі до кінця винищити в людях природну радість фізичної праці: сцена будівництва будинку бригадою, де працює Шухов, — одна з найнатхненніших у повісті.

Уміння «працювати правильно» (не перевантажуючись, але й не ухиляючись), як і вміння добувати собі зайві пайки, — це також високе мистецтво. Як і вміння сховати від очей охоронців шматок пилки, що випадково трапився, з якого табірні майстри роблять мініатюрні ножички для обміну на їжу, тютюн, теплі речі… Щодо охоронців, які постійно проводять «шмоны» (обшуки), Шухов та інші ув’язнені перебувають у становищі диких звірів: вони мають бути хитрішими й спритнішими за озброєних людей, котрі мають право карати їх і навіть застрелити за відступ від табірного режиму. Обманути охоронців і табірне начальство — це теж високе мистецтво.

Той день, про який розповідає герой, на його власну думку був удачним: «не посадили в карцер, на Соцмісто (робота взимку в голому полі — прим. ред.) бригаду не вигнали, на обід він “скосив” кашу (отримав зайву порцію — прим. ред.), бригадир добре закрив відсотковку (система оцінювання табірної праці — прим. ред.), стіну Шухов клав весело, на шмонах із ножівкою не попався, підробив увечері в Цезаря і купив тютюну. І не захворів — переміг себе. День минув, нічим не затьмарений, майже щасливий. Таких днів у його строку від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п’ятдесят три. Через високосні роки — три дні зайвих додавалися…»