Світовідомий психіатр уперше відверто розповідає про свій 25-річний досвід вивчення людей, одержимих демонами. Задокументовані ним випадки левітації, читання думок на відстані, керування тваринами, дистанційного бачення тощо перетворили скептичного вченого й переконаного атеїста на щиро віруючу людину.
Книга доктора Галлахера говорить нам: у цьому світі є місце для «темних», демоничних сил і паранормальних явищ, існування яких сьогодні прийнято заперечувати. У відомого нью-йоркського психіатра доктора Річарда Галлахера незвична професія. Він — фахівець із демонічної одержимості… і науковий консультант у сфері екзорцизму. Багато років тому до нього в двері постукав священник, який попросив дослідити одну незвичайну пацієнтку. Після проведених тестів Галлахер був здивований: дівчина була психічно здорова, але демон проявляв екстрасенсорні здібності, розповідаючи докладні подробиці життя незнайомих їй людей, зокрема матері психіатра. Вона вміла керувати поведінкою домашніх тварин і вільно говорила кількома мовами — тільки коли була в трансі. Вона називала себе жрицею сатанинського культу, членом якого була багато років. І після знайомства з нею священником і психіатром стали відбуватися зовсім моторошні речі… Зараз доктор Галлахер — фахівець світового рівня, який присвятив своє життя дослідженню демонічної одержимості. Саме до нього звертаються за консультацією екзорцисти всіх конфесій, щоб відрізнити справжню одержимість від психічного або медичного захворювання. Галлахер абсолютно впевнений: справжнє втручання демонів — не психоз, депресія, шизофренія чи епілептичний напад, а щось зовсім інше. Його книга говорить нам: у цьому світі є місце для «темних» демоничних сил, які наука не здатна пояснити. І дуже небезпечно недооцінювати міру їхнього впливу на людей… «Хвилюючий, захопливий погляд на феномен демонічної одержимості, написаний експертом у сфері психіатрії… Віруючі будуть у захваті, невіруючі насолодяться дискусією, і навіть найскептичніші читачі здивуються таємницям людської поведінки, дослідженим у цій книзі». — Kirkus Review