— Можемо взагалі розлучитися! — Я дивлюся на чоловіка кілька довгих хвилин і розумію, що він не жартує. Ба більше, він, очевидно, буде радий позбутися нас, адже все до цього йде, так?
Дуже довго… аж одинадцять місяців із моменту народження сина.
— Подзвони своїм батькам, нехай привезуть мені сина. Тоді тобі буде розлучення. Можемо хоч зараз поїхати.
— Хоча ми ж ні чорта не можемо, їхати просто нікуди!
— Привезуть до обіду, як і домовлялися.
Сама тягнуся до телефону й набираю номер свекрухи, яка встигає взяти слухавку в ту мить, як її син вириває в мене смартфон.
— Та привезуть тобі його! — кричить на мене Паша, а в мене складається розуміння, що малюка мого спробують відібрати.
Я нічого не можу з цим вдіяти, але ці думки наполегливо лізуть у голову, а ще те, як мене люто відтісняють від телефону, ще більше підливає паніці масла.
— Якщо через десять хвилин мені не привезуть сина, я подзвоню в поліцію і приїду за ним уже не одна.