«Скільки часу ти водиш мене за ніс?» — в грудях розповзається крижаний біль, наче туди залили рідкий азот. — «Ти вже давно завів іншу?»
Я кидаю на нього погляд — швидкий, гострий, як постріл. На мого хлопця. Вже, мабуть, колишнього. Він стоїть, притулившись до стіни, й дивиться на мене винувато, з жалем. Від цього всередині все кришиться й тріщить уламками.
«Аленко, вибач… я ідіот…»
«Ти мене зрадив!»
Я люблю його сильніше, ніж саме життя. Але чи зможу я пережити й пробачити зраду? Або правильніше відповісти так, щоб йому стало так само нестерпно боляче, як мені зараз?