Моя тітонька, Леокадія Серафимівна Сумарокова, була жінкою дивною й непередбачуваною. А коли вона заповіла мені свій особняк, я не чекала нічого хорошого від цього подарунка долі. І, до речі, була права. Самі судіть — у будинку не лише чути таємничі голоси, а й якісь нав’язливі незнайомці намагаються напроситися пожити. А я дівчина самотня, незаміжня, серцева — хіба можу я відмовити? Ні, звісно. Хай лишаються. А далі розберемося, що з цього вийде.