Моє справжнє життя

"Моє справжнє життя" — автобіографічна проза Олега Табакова. Про щасливе дитинство в Саратові (навіть попри війну, бо «всі — любили»). Про перші роки в Москві. Про незабутні зустрічі. Про той легендарний «Современник». Про кіно. Про поїздки. І, звісно ж, про «Табакерку»… У своїй статті «Лицедій», що відкриває книгу, Анатолій Смелянський говорить про Табакова: «Нікому не заздрить, нікого не звинувачує у своїх проблемах, бо сам сповнений комплексу повноцінності». Книга написана людиною, готовою вникати в деталі, але не бажаючою розпорошуватися по дрібницях і витрачати свою енергію на те, що нецікаве. І на тих, кому нецікаво. Можливо, головна відмінна риса книги в тому, що практично ні про кого конкретно не написано погано. Імена — а їх дуже багато — називаються лише тоді, коли зроблено хоч щось, що заслуговує уваги. Про тих, хто не гідний згадування — «один артист» або щось подібне. А якщо немає імені — немає й людини. Спогади про дитинство, зустрічі з різними людьми, роботи в театрі та кіно — цілком «відрепетовані» і, мабуть, не раз уже повторені. Погляд на сьогоднішню «Табакерку» — зацікавлений, але досить спокійний: послідовний опис останніх вистав, аналіз можливостей і перспектив акторів. Протягом книги неодноразово проговорюється думка про те, що акторові треба грати, йому потрібен успіх і роздуми про те, що таке цей успіх; найвища ступінь похвали — справжній характерний актор. Про себе: «Перебування на сцені — моє справжнє життя. Усе інше — або підготовка до нього, або відпочинок». А найбільше «роздумів» припадає на розповідь про «Современник», починаючи з призначення директором театру. Про цей період написано не так уже й багато, тож читати про нього цікаво не лише на рівні «фактів». Можливо, саме цей етап, який до сьогодні ще не став «історією», багато в чому визначив те, яким ми бачимо Олега Табакова сьогодні — людину, яка знає своє місце й усвідомлює свою роль.