Десь недавно я чув такий стукіт. Стук коліс поїзда, яким я їхав у це богом забуте місто, куди мене відправили як молодого й прогресивного спеціаліста на допомогу хлопцям із філії.
Я раніше чув такий стукіт. Але зараз стукають не колеса — це стукає моє збожеволене серце. Воно так голосно б’ється тому, що буквально секунду тому, щойно зайшов у приміщення для нарад, серед інших своїх нових колег, я почув знайомий голос. Це говорив чоловік, чиє обличчя не було видно з-під капюшона, натягнутого на очі його чорної кофти. Його не було видно, але я його впізнав.
Минулого літа. Ми випадково натрапили один на одного минулого літа. На дачі в моїх друзів. Хлопець обдарований, талановитий і безпринципний. Він мені одразу не сподобався. Ще й тому, що я не міг перестати дивитися на нього. Я думав… Думав, він не помітить…