Брехун. Ти не дізнаєшся про сина

— Сьогодні всьому приходить кінець, — каже він спокійним, майже офіційним тоном, у якому вже немає колишнього захопленого трепету закоханого.
— Кінець чому? — перепитую я, запинаючись.
— Нашій історії, Аріне. Цьому красивому, майже казковому, але короткому романі. — Він підводиться, зовсім оголений, і підходить до стільця, де акуратно лежить його одяг. — Будь-які романи колись закінчуються, — додає він. — Наш закінчується сьогодні.

Свідомість ніби глухне: слова не складаються в сенс. Він же не може говорити серйозно? Це якась безглузда, жорстока глузлива витівка…

— Ти… що ти таке кажеш? — мій голос звучить крихко, як скло. — Ми ж сьогодні йдемо до РАЦСу. Ти сам це запропонував. Вчора.

Він застібає ремінь; сухий клацання пряжки здається неймовірно гучним.

— Вчора все було чудово. І ти була чудовою. Воно того варте. Але сьогодні зранку в мене рейс до Москви — робота не чекає. — Він натягує сорочку, так і не глянувши на мене. — Дякую за задоволення. Це було… дуже зворушливо.