Легенди про майстра Тичку

Пробач, читачу, якщо в моїй книжці ти знайдеш оповідки менші за долоню. Ми, туляки, народ зайнятий і нам нема часу марнувати слова. Ми навіть не дозволяємо собі такої розкоші — в наші зайняті дні називати одне одного довгими й величними іменами. По батькові наші діди називали тільки на престольні свята та в недільні дні. Туляки завжди любили короткі імена, щоб вони вільно проходили крізь горло, не застрягали в зубах і летіли через цех, як куля: «Чиж!», «Левша-а!», «Тичка!» Та й мене на роботі кличуть іменем коротшим, ніж залп із рушниці — Ів, хоча мати, наївна, думала: як тільки я оволодію грамотою, мене будуть кликати не лише повним іменем — Іваном, а ще й по батечкові — Федоровим.

Любиш чи не любиш, а в нашому місті так заведено: після «аз», «буки», «веди» ще нікого не кличуть дядьком Федей. А кому до вподоби хвальба та щоб про нього сурми в мідні труби дуділи, тому в Тулі робити нічого. Так говорили наші діди, так говоримо й ми. Отже, не буду далі гаяти час і прямо перейду до оповідей про незвичайного майстра Тичку, який без слів, одними руками, міг розсмішити ціле місто, а якщо йому раптом доводилося сказати слово, він умів забити його, наче цвях,— не лише в голову людині, а навіть у обух сокири.