Хто в Росії не краде, або Два сини імператора Павла

Вивчаючи в архівах кримінальні зведення та слідчі справи XVIII–XIX століть, дивуєшся тому, як швидко кримінальний світ пристосовувався до нових умов: і замість допотопних варіантів незаконного збагачення, які віджили своє, видавав новенькі блискучі схеми. Звісно, ні грабіжники, ні дрібні кишенькові злодії, ні квартирники, ні вбивці нікуди не поділися. Просто на історичну сцену вийшли ще й згуртовані злочинні групи — на кшталт наших сучасних ОЗУ. А до сфери їхніх інтересів потрапили най«ласіші» злочини: корупція й банківські афери, розкрадання державного майна та держбюджету, хабарі й відкати, друкування фальшивих грошей і шантаж. Кримінальні «воротили» заявили про себе як про нову спільноту, уперше запровадивши свої власні «закони» — створення общаків і професійного жаргону, а також певного обряду посвячення в «братство». Загалом, у ХІХ століття кримінальний світ Росії вступив уже зміцнілим і згуртованим, маючи достатньо сил, щоб протиставити себе порядку й закону.