Княгиня Лиговська

Роман про життя офіцерів і чиновників у Петербурзі. Любов, боротьба за становище в світському товаристві, інтриги, нерівність — у драматичному творі М. Ю. Лермонтова.

Історія створення твору «Княгиня Лиговська»:

Роман у «Княгині Лиговській» Лермонтов почав писати в 1836 році, слідом за драмою «Два брати». Центральний епізод з цієї п’єси — зустріч героя з коханою жінкою — Лермонтов включив у роман «Княгиня Лиговська», а потім і в роман «Герой нашого часу». Один із монологів головного героя п’єси «Два брати» — Александра Радіна — Лермонтов «передав» Печоріну — головному герою свого роману. Такі зв’язки окремих епізодів, сцен, виразних фраз у прозі чи строф і рядків у віршах — характерна риса лермонтовської «техніки» художнього письма, на яку дослідники неодноразово звертали увагу. Але вони говорять не лише про «техніку», а й пов’язують дорогі для художника думки, почуття й образи в «зачепи» єдиного ланцюга творчого процесу, коли художник шукає для них най досконалішого втілення.

У романі «Княгиня Лиговська» Лермонтов зобразив представника російського молодого покоління тієї епохи. Поет добре знав настрої, думки, почуття й спосіб життя своїх ровесників, а також середовище, з яким вони стикалися, яке їх ворожило, але з яким вони не могли порвати.

До цього конфлікту покоління молодих дворян Лермонтова зі своїм середовищем у «Княгині Лиговській» приєднується випадкове, але таке, що має наслідки, зіткнення Печоріна (так Лермонтов назвав головного героя свого другого роману) з бідним, але гордим чиновником Красинським.

Роботу над романом «Княгиня Лиговська» було перервано у зв’язку з арештом Лермонтова та його посиланням на Кавказ за «неприпустимі вірші», на які він відгукнувся в час загибелі Пушкіна. Чому Лермонтов не повернувся до перерваної праці над «затягнутим» романом (так він сам його назвав у листі до друга і помічника С. А. Раевського), важко сказати. Дослідники вважають, що цьому завадала надто очевидна близькість образів князя Лиговського та його дружини Віри, а також Є. Н. Негурової до їхніх прототипів. Однак певну — і немалу! — роль тут відіграли нові враження, винесені Лермонтовим із кавказького заслання.

Нова зустріч із Кавказом налаштувала його на створення твору більш масштабного й значущого, ніж «Княгиня Лиговська». Але саме цей — незавершений — твір стоїть ближче за все до найкращого роману Лермонтова «Герой нашого часу».

Як це не дивно, але з усіх найбільших творів Лермонтова історія цього вивчена найменше. Ні в листах поета, ні в його «Автобіографічних нотатках» немає відомостей ні про початок роботи над романом, ні про те, які з повістей, що входять до нього, написані раніше, а які пізніше—коли автору спало на думку поділити його на дві частини: у першій зібрати те, що розповідають про головного героя інші дійові особи, а в другій — те, що він сам думає, говорить і робить.

Найменше можна думати, що Лермонтов «випадково» відмовився від задуму світського роману, яким могла стати «Княгиня Лиговська», і «випадково» відкрив новий жанр соціально-психологічного роману, яким став «Герой нашого часу».

Лермонтов береться за роботу над своїм новим романом, відчувши «найвищу історичну необхідність» створити образ героя, який живе, думає й діє «в дусі часу». У зв’язку з порушеним нами питанням про роль «випадку» в творчій діяльності великого письменника нагадаємо цікаві міркування щодо цього молодого Герцена, який належав до лермонтовського покоління.

«Пора залишити нещасну омана, що мистецтво залежить від особистого смаку художника або від випадку», — писав Герцен. — «Релігія, наука та мистецтво найменше залежать від будь-чого випадкового і особистого. Почнімо з того, що великий художник не може бути не сучасним. Незалежність від духу часу надана лише посередності». Написано це Герценом наприкінці 1830-х років в одному з начерків статті про архітектуру. Цей начерк починається словами: «Є вища історична необхідність, нехтування якою породить потворність». Хіба не разюче — але й закономірне — збігаються напрями творчих устремлінь двох цих великих майстрів слова?!

Роман викликав загальну увагу, і критик того часу заявив у журналі «Вітчизняні записки»: «Герой нашого часу» виявив у Лермонтові такого ж великого поета в прозі, як і у віршах». Бєлінський писав про лермонтовську книгу: «Ніщо і ніхто не зупинить її хід та розповсюдження, доки вона не розійдеться до останнього примірника; тоді вона вийде четвертим виданням — і так триватиме доти, доки росіяни говоритимуть росіянам рідною російською мовою.»