– Мені… Мені так боляче. Прямо тут. – Соня різко відсторонюється й притискає долоню до грудей, туди, де серце. – А ти робиш лише гірше. Відпусти, будь ласка. Я не можу. Льош, я так тебе люблю, що змогла б навіть це пробачити.
Соня судомно схлипує й ховає мокре обличчя в долонях.
– Сонечка, я…
– Але я, Висоцький, ніколи собі цього не пробачу, якщо залишуся. – вимовляє вона крізь сльози. – Я перестану себе поважати. Тому, будь ласка, залиш мене.
Я відходжу.
Один крок між нами перетворюється на прірву довжиною в тисячу кілометрів. Соня поруч — і все одно недосяжна.
Наче вона вже не моя.