Зрада. Ідеальний чоловік

Гості наперебій кричать: «Загадай бажання!». Я нахиляюся над тортом, дивлюся на сорок п’ять свічок і намагаюся зрозуміти, чого мені не вистачає. Побажати дітям здоров’я? Воно в них є. Попросити сімейного щастя? Нібито й так усе гаразд — принаймні, так здається з боку. Грошей? Їх вистачає.

Я заплющую очі й прошу про те, чого не можна вимовити вголос. Про те, про що незручно навіть думати.

ледь ворушачи губами, беззвучно повторюю:
«Нехай я помиляюся. Нехай мені лише видалося. Нехай нічого не зміниться».

Я дмухаю з усієї сили — і вогники один за одним зникають. Гості плескають.

— Загадала? — питає Роман і цілує мене.

— Загадала.

— Поділишся?

— Не можна. А то не здійсниться.

Він сміється, обіймає і веде мене назад до гостей. Я йду, відчуваючи на шиї вагу смарагдів — красивих, дорогих і крижаних. Як наш шлюб. Як його погляд, звернений до Лери.