Цвинтарна глина. Оповідь у десяти інтерлюдіях

Цей роман, виданий у 1949 році, сучасники називали «джойсовським». Перекладачі не наважувалися взятися за нього понад шістдесят років, але тепер і у нас з’явилася можливість познайомитися з одним із головних шедеврів ірландської літератури.

Коннемара (від ірландського Conmhaicne Mara, буквально «нащадки моря») — область на заході Ірландії. Тут, на місцевому кладовищі, мертві ведуть своє дивне загробне існування. Вони не можуть бачити нічого, окрім могили, у якій лежать; вони не можуть вибратися з домовини й не можуть чути голоси живих—затое можуть досхочу розмовляти між собою. Тому новини про своїх ще живих родичів, а також усі останні новини про світ «нагору» можна дізнатися лише від новопомерлих. Власне, весь роман Мартіна О’Кайна й складається з цих розмов: суперечки, нарікання, плітки, лайка, прокляття та сповіді, які постійно перебивають одне одного, нашаровуються одне на одне й поступово складаються в масштабну картину людського життя.

Цей роман ірландського письменника-модерніста, виданий у 1949 році, сучасники називали «джойсовським», критики порівнювали з творами Фланна О’Брайєна та Семюеля Беккета. Перекладачі не наважувалися взятися за нього понад шістдесят років, але тепер і російськомовні читачі мають можливість познайомитися з одним із головних шедеврів ірландської літератури.

Новопомерлій Кетрін Падінь залишається лише гадати, чи поховали її, як вона й заповідала, на ділянці за фунт, чи зекономили й опустили в могилу за п’ятнадцять шилінгів. У будь-якому разі, перевірити вона цього вже не може. Мертві не встають із власних могил. Зате вони можуть спілкуватися одне з одним. Гомін голосів у романі Мартіна О’Кайна стоїть неймовірний, дарма що всі його персонажі мертві, а події відбуваються на цвинтарі, загубленому серед боліт на заході Ірландії. Діалоги мертвих нічим не відрізняються від розмов живих, хіба що вони трохи щиріші й сміливіші, адже боятися їм більше нічого, як і приховувати. Хтось намагається вивести на чисту воду шахраюватого сусіда, хтось розв’язує давню суперечку, хтось поспішає посварити недбайливих родичів, поплакатися про свої життєві негаразди або, навпаки, похвалитися досягненнями. Поступово вся ця багатоголосиця зливається в один протяжний гул — гул, який, як би іронічно це не звучало, є ніби відлунням життя…