Після викрадення княжни Елової фортеці Мара потрапляє до палаючого Хрисошу — чужої твердині під безжальним поглядом сонячного бога, де пісок жадібно вбирає кров, а місцевий князь зустрічає її тривожною, майже ласкавою м’якістю. Оплакуючи загиблого коханого, Мара носить у собі темний дар Всеживи — силу, що приносить не лише життя.
У задушливих покоях, серед змій і левів, вона вчиться говорити отрутою, усміхатися крізь ненависть і терпляче вичікувати. Чекати того, хто колись уже віддав за неї життя. Чекати, доки ялиновий бір покличе її назад крізь спеку, безумство й піски — додому.