— Здрастуй, Юля, — холодно й чітко вимовляє той, у кого я була відчайдушно закохана три роки тому і який безжально виставив мене з дому, промінявши на іншу.
— Далеко ти забралася від рідного міста.
На щастя, я більше не закохана дівчинка, готова тонути в його очах. Наша зустріч — випадковість. Димов, мабуть, тут проїздом. Паніки немає причин. Головне, що поруч немає доньки, а на моєму лобі не написано, що я стала матір’ю.
— Привіт, Андрію. Несподівана зустріч. Я, на жаль, уже йду…
— Пара хвилин нічого не змінить, — із цими словами він висуває стілець. — Нам із тобою, здається, є про що поговорити.