— Мамочко, а хто до нас прийшов? — син вибігає в прихожу й притискається до моєї ноги. — Ой, дядю… а як тебе звати? — він дивиться на чоловіка, що стоїть у дверному прорізі, широко розплющеними очима. І навіть не здогадується, що перед ним його рідний батько. — У тебе… дитина? — колишній вимовляє слова з трудом і аж роняє їх. Він свердлить поглядом спочатку синочка, а потім перемикає увагу на мене — без слів вибиває ґрунт з-під ніг. Я любила його більше за життя, та й досі люблю, але зраду не пробачу ніколи! Не пробачу за те, що найкращі й найяскравіші моменти мого життя виявилися лише брехнею. Грою. Тепер ми по різні боки барикад: я — адвокат і змушена захищати інтереси свого підзахисного. А він — слідчий, який зробить усе, аби не дати мені перемогти. Чи в нього інша мета?