Щоденник російської жінки

Єлизавета Дияконова народилася в незаможній купецькій родині в місті Нерехті Костромської губернії. Після закінчення Бестужевських жіночих курсів у 1899 році дівчина вирішила присвятити себе юриспруденції. Щоб отримати повноцінну юридичну освіту, у грудні 1900 року Єлизавета їде до Франції й вступає на юридичний факультет Сорбонни.
Але життя за кордоном виявилося надто складним: недоїдання, погані умови проживання, загострена хвороба, і, додатково, нерозділене кохання. Лікарі порадили їй повернутися на батьківщину. У дорозі до Росії в горах австрійського Тіролю 29 липня (11 серпня) 1902 року її життя обірвалося. Зміст останніх записів «Щоденника» наводив деяких читачів на думку про самогубство, однак брат Дияконової категорично це заперечував.
З 11 років і до кінця життя Єлизавета Дияконова вела щоденник. Незабаром після її загибелі брат зібрав усі записи, листи, вірші, статті та опублікував їх в 1905 році під однією обкладинкою. Книга отримала чимало прихильних відгуків і ще до революції тричі перевидавалася (останній раз — у 1912 році). Василь Розанов назвав щоденник «явищем глибоко національним, російським», «однією з найсвіжіших російських книжок кінця XIX століття».
Щоденник відображає внутрішнє життя авторки, а також дає уявлення про життя молоді та студентства 1890-х років. Крім того, це знаковий документ жіночого руху в Росії та яскрава літературна праця. Критики й читачі часто протиставляли її щоденник щоденнику художниці Марії Башкирцевої, де в центрі уваги героїні — не громадське життя, а мистецтво та психологічні переживання.