Я любила його понад усе на світі. На дотик, навіть не дивлячись, могла знайти кожен шрам і кожну зморшку. Лише за стуком кроків розуміла, в якому він настрої. А коли народилася наша донька, це відчуття розрослося до масштабу наднової. Лише моя любов повторила долю згасаючої зірки: вигоріла швидко й безжально, залишивши після себе руїни — біль, руйнування і ненависть. Я не пробачу.
Але, як з’ясувалося, у колишнього чоловіка свої наміри, і заради них він не гребує втягувати в усе й нашу доньку. Я бачу, як вона тягнеться до батька. Я бачу, що і він насправді любить її. Тільки тепер ми з ним — дві різні всесвіти. А його «діагноз», як мені здається, очевидний: він помилковий.
Або все-таки ні?