— Снігуронько, що ти тут робиш? — спитав він, упіймавши мене в пастку.
— У мене є ім’я, — заявила я. — Мене звати Крістіна.
— Та мені байдуже, Снігуронько. Я спитав: що ти тут робиш? Ти розумієш, куди ти встряла?
— Куди? —
— У моє життя. Ти і підеш у мій клас? —
— Це не моя ідея. Так вирішила моя мама.
— Прибери руки! — я штовхнула його в груди.
— Не торкайся мене. Мені нема про що з тобою говорити!
— Ні, послухай, — м’яко, але міцно він узяв пальцями моє підборіддя.
— Мені байдуже, хто і що вирішив за тебе, але якщо ти вже лізеш у моє життя, куди тебе ніхто не кликав, ти не повинна попадатися мені на очі. Зрозуміла?
— Але…
— Інакше тобі тут буде дуже погано. Я попередив.