Писати про Готорна важко — і навіть не тому, що Готорн був великим письменником. Якщо вже займатися ієрархічними дослідженнями, то навряд чи він потрапив би в першу десятку американських письменників минулого століття. Тим паче — у першу десятку світову. Складність у іншому. Як відомо, про Готорна написав Борхес. Але, втім, про кого він не писав?
Отже. Існує певний набір негласних, але обов’язкових до виконання правил для читачів. Одне з них говорить: безглуздо заводити розмову про книгу, про яку вже говорив Борхес. Нічого нового ви все одно сказати не зможете. І, на жаль, це правда. Причому з неї випливає необхідність взагалі відмовитися від розмови про книги. Подивіться на останнє речення попереднього абзацу. І тут виникає питання: чому ж тоді Борхес все-таки написав про Готорна? Останнє речення першого абзацу, згадане вище, дає на нього відповідь, принаймні одну з можливих: Борхес писав про всіх, хто писав до нього. Але, здається, з Готорном справа складніша. Або простіша. У цьому конкретному випадку я не берусь судити.
Невеликий збірник оповідань Натанаеля Готорна, виданий видавництвом «Текст», до якого ввійшли дев’ять новел — не найкращих, до речі, у цього автора, — багато що пояснює. Не знаю, чи так вийшло випадково, але саме ці дев’ять (сім — уперше російською) коротких історій прояснюють найнаочніше, ніж знаменита й улюблена, до речі, Борхесом «Алая буква», чому все ж Борхес помітив Готорна.