— У нас давно немає нічого спільного, і бути не може, тож прощавай.
— Помиляєшся, Уляно. Хоча це не твоя провина. Нас насправді щось усе ж пов’язує.
Вона напружилася. Він не може говорити про дочку, адже мене вигнали до того, як вагітність стала помітною. Отже, справа в іншому.
— Відчини двері, Уля.
Це прозвучало як наказ, якому раніше я б ніколи не наважилася б суперечити.
Але тепер я втратила ілюзії й несу відповідальність за дочку. Я не могла дозволити собі сліпе підкорення.
— Не відчиню. Скажи, навіщо ти прийшов, або йди!