Є мить перед бідою, коли все ще на своїх місцях. Ти вже на самому краю, але крок униз іще не зроблено. Серце першим відчуває, що зараз усе розлетиться, а розум уперто чіпляється за «не може бути».
Це була моя мить.
П’ятниця, шоста вечора, жовтневий дощ стукає по вікну таксі. Я їхала додому після іспиту з хірургії — знову «п’ять», як і завжди. У навушниках крутилася якась попса, а на екрані телефона блимало повідомлення від Лізки: «Сьогодні бар? Відсвяткуємо твою п’ятірку!»
Я усміхалася. Уявляла, як усе буде. Думала про вихідні.
І не здогадувалася, що щастя обривається саме так — без знаків і пояснень, у проміжку між вдихом і видихом.