Бесіди про оперу

Вже чотири століття опера володіє серцями й думками мільйонів людей, три сотні років від перших звуків оркестру в глядацькій залі виникає та особлива атмосфера піднесення, хвилювання, святковості, яка незмінно супроводжує кожен оперний спектакль. Це відчуття піднімає всіх на однаковий рівень — і знавців вокального мистецтва, і непідготовлених слухачів. Поєднання драми й музики, участь величезного виконавського колективу — солістів, хору й оркестру, — мальовничість видовища та різноманітність драматургічних прийомів — усе це створює незабутнє художнє враження. Та й навряд чи якийсь інший вид драматичного мистецтва може змагатися з оперою в її дивовижній здатності втілювати життя народу в масових сценах, малювати небачені фантастичні й казкові образи та водночас передавати з такою глибокою правдивістю особисті, часто приховані людські переживання.

Ця могутність оперних образів і їхній безпосередній вплив на слухача протягом століть стали сильним магнітом для видатних музикантів світу. «Є щось невтримне, що тягне всіх композиторів до опери, — відверто визнавав П. І. Чайковський у час створення “Онєгіна”, — це те, що тільки вона одна дає вам засоби спілкуватися з масами публіки… Опера і саме лише опера зближує вас з людьми… робить вас надбанням не лише окремих маленьких гуртків, але за сприятливих умов — усього народу».

Однак таємниця сценічного впливу на масу була доступна далеко не кожному композиторові. Її знали лише справжні музичні драматурги — такі, як Глінка, Моцарт, Верді, Бізе, Мусоргський, Чайковський, Бородін, Римський-Корсаков. Більше того, беззаперечну аудиторну впевненість здобували лише ті їхні твори, де яскравість образів поєднувалася з особливою доцільністю музично-сценічних прийомів, що допомагали слухачеві проникнути в задум композитора.

Щойно художник нехтував цією умовою, поступався в пошуках життєвістю змісту, мови чи форми, як контакт із аудиторією порушувався. І нерідко у своєму «незадоволенні» глядач виявлявся правим: замість суворого добору засобів у роботі композиторів іноді проявлялося захоплення крайнощами. Одних поневолював оркестр і його барви, інших — вокальна техніка або декоративний бік спектаклю, третіх — здатність музики наслідувати інтонації людської мови. Ці однобічні експерименти розхитували стрункий організм опери, біднили її можливості, а інколи й спотворювали їх. Навіть у тих випадках, коли подібні експерименти здійснювала рука геніального музиканта (хоч би Вагнера, який безмежно збагатив оркестрову палітру ціною вокальної сторони опери), вони вносили певний розлад у сприйняття слухача, а подекуди змушували його сумніватися в доцільності самого жанру.

Протягом свого тривалого існування опера не раз переживала серйозні кризи. Були часи, коли тематика опери збіднювалася й вироджувалася, коли під гаслом боротьби з оперною умовністю проголошували війну її основним закономірностям. Були й періоди, коли уявні новатори доходили до абсурду, відкидаючи на оперній сцені будь-яку осмислену дію (це, до речі, характерно також для деяких сучасних зарубіжних авторів, які проголосили «свободу» опери від конкретних ідей та образів). Та подібні кризи, зазвичай пов’язані зі занепадом духовного життя країни або різким політичним поворотом, тривали доти, доки наступна хвиля суспільного піднесення не допомагала художникам вибратися з глухого кута. І щоразу, коли композитори знову торкалися справді важливих тем, розв’язуючи їх із реалістичною повнотою та щирістю, коли їхня творчість живилася передовими ідеями сучасності, опера незмінно поверталася до життя й у повному сенсі слова ставала надбанням народу.

Суперечки навколо музичного театру не вщухають і сьогодні, захоплюючи дедалі ширше коло професіоналів-музикантів і аматорів. Найчастіше обговорюють саму природу опери, її мову, її форми, а головне — закономірності музичної драматургії, які досі ще не до кінця вивчені. Вони справді дуже своєрідні. За всієї близькості до драматичного театру опера має власні, відмінні від нього сценічні закони, свою свободу й обмеження, свою театральну умовність. Порівнюючи ці два мистецтва, багато в опері здається неправдоподібним, не природним: візьмімо хоча б основну відмінність музичного театру — на сцені люди співають, а не говорять, і часто співають одночасно — по троє, по четверо й більше — промовляючи різні тексти та висловлюючи різні думки й настрої. Сенс слів у таких сценах уловити важко, а то й зовсім неможливо. Та попри це взаємини дійових осіб розкриваються з такою повнотою і, головне, в таких тонких відтінках, які в драмі, за набагато правдоподібніших обставин, нерідко вислизають від уваги глядача.

Розгляньмо іншу умовність: багато думок героїв в опері ніби домовляє оркестр, який часом стає своєрідним авторським коментарем до подій. До такого прийому композитори звертаються і в драмі, і в кіно, але там значення інструментальної музики суто допоміжне: вона створює емоційний «фон» дії, заповнює паузи або за допомогою знайомої мелодії нагадує про якусь подію. Такий «музичний підтекст» завжди короткий, епізодичний і аж ніяк не претендує на самостійне значення. В опері оркестр «діє» безперервно, активно втручаючись у мовлення героїв: він не лише озвучує думки, які ті не сказали вголос, а інколи сперечається з ними, наполягаючи, пояснюючи публіці, що вони насправді відчувають і про що замовчують. При цьому взаємодія інструментальних і вокальних партій настільки природна й правомірна, що оркестр часто переконує слухача більше, ніж мовлення акторів.

І відчуття часу в опері інше, ніж у драмі. Драматичному акторові, наприклад, значно важче втримати увагу слухачів на одній думці, одному переживанні, ніж оперному акторові. Влада музики така, що навіть найпросторовіші оперні монологи, наприклад лист Тетяни або філософське роздумування Руслана на полі битви, зовсім не здаються слухачеві виснажливими. Навпаки, він вдячний композитору за ці хвилини повної зосередженості на одному дійстві, почутті чи думці. Вони допомагають йому не тільки зрозуміти внутрішній смисл того, що відбувається, а й легше охопити загальну композицію цілого; без таких опорних моментів, що розчленовують ціле й підкреслюють значущість окремих думок, сам процес розвитку музичних образів залишив би в слухачів відчуття безформності.

Упродовж усіх років існування опери композитори знаходили все нові й нові сценічні прийоми, але головні закономірності музичної драматургії, усвідомлені ними ще на зорі оперного мистецтва, досі не втратили своєї сили.

Наше знайомство з оперою ми й розпочнемо з історії її виникнення.