Він сів поруч, і погляд у нього був жорсткий — як завжди. «Зараз я не витримаю допитів і образ. Мені й так жахливо погано — душею й тілом ніби вже не зі мною».
— Нам треба поговорити. — Я дивилася на нього байдужим поглядом. По суті, що б він зараз не сказав — так і має бути.
— Це мій дитина? — Ні, — прямо дивлячись йому в очі, відповіла я. Зовсім не хотілося розповідати довгу історію про те, що я просто фізично не могла б від нього завагітніти. І брехати також не хотілося.
— А чия? Я мовчала. Історія, що крутилося в мене на язиці, здавалася мені навіть самій неймовірно дурною.
— Ми маємо все обговорити. — Він сказав слово «ми», і це гріло душу, навіть якщо він так не вважає, навіть якщо в нього це вийшло випадково. Це «ми» давало шанс, що мене почують.