Вони жили добре, з насолодою, і Анатолій був упевнений, що це і є любов та справжнє сімейне щастя. Їй виповнилося тридцять, а йому тридцять вісім, коли вона сказала йому, що вагітна… Він приготував собі два солідні гарячі бутерброди із сиром і шинкою, дістав із холодильника холодне пиво, накрив собі маленький столик біля широкого м’якого дивана, поставив попільничку — велику кришталеву — і сів, розслабився… Усе, день закінчився. Він втомився, хочеться подивитися телевізор, повечеряти, випити пива, а потім забратися під ковдру й заснути. Щоб зранку прокинутися, випити чашку кави й піти на роботу, до свого кабінету… Щоб увечері повернутися додому… Він раптом заплакав. Його ж ніхто не бачив, а коли він знав, що його ніхто не бачить, він іноді дозволяв собі поплакати. З жалю до самого себе. Йому здавалося несправедливим, що Бог покарав його — сім’янина за природою — невідомо за що, забравши і дружину, і ще ненароджену дитину… Так шкода, так шкода, що хоч вовком вий. Якби хтось, хто його знав, побачив би його в цю хвилину, прийшов би в подив. У Анатолія Концевича була доволі мужня зовнішність. Високий, сухуватий…