«Відповідай мені, Ларіно!» — «Я не Ларіна, я Козловська!» — гаркочу я, сіпаючись у його обіймах. — «Відпусти!» — «Козловська ти ненадовго… Відпущу, коли скажеш мені правду, маленька брехухо». — «Треба було думати тоді, коли ти ліз під спідницю тієї дівчини!» — гаркаю я, не збираючись здаватися. — «Ти не заслужив знати правду, Ігор. Так само як і бачити…» Я прикусила язика, щоб не зболтнути зайвого. — «Ну, домовляй…» — «Нізащо!» Шість років тому він проміняв мене на свою кар’єру, а я… Я народила від цього нестерпного чоловіка дочку, яку він не має дізнатися!»