«Сплячі весни» Ігоря Северянина, завершені в 1931 році, але так і не надруковані за його життя, — по суті документ, автобіографія, написана широкими мазками. Але водночас — проза видатного поета, одного з найяскравіших представників Срібного віку, засновника егофутуризму. У цій прозі все перемішано й пов’язано: описи буття в естонській еміграції, поїздки Європою, зустрічі з Буніним і Маяковським сусідять із літературною критикою, зверненою в минулі часи, й нанизуються на нитку мисленнєвих мандрів безповоротним минулим. А в тому минулому — Федір Сологуб, Брюсов, Блок, Гумільов, Георгій Іванов, Гіппіус, Мережковський, Фофанов і ще багато-багато-багато… І в тому минулому лишився вінок «короля поетів», яким Северяніна увінчала захоплена публіка. Якби поет тоді знав, які повороти долі на нього чекають… Ігор Северянин помер напівзабутим у грудні 1941 року в окупованому фашистами Таллінні.