У «Усадьбі» немає тієї різкості й чіткості постановки проблеми, як у «Власнику». Але авторові вдається образно подати ще один шар власницького суспільства — земельне дворянство, яке також займає «місце зверху». У постаті поміщика Гораса Пендайса знайдено прекрасне втілення рис, які автор визначає як прояв «пендіситу»: тупа впевненість у тому, що саме дворянство успадкувало від предків і покликане передати нащадкам право керувати країною; що для цієї мети привілейовані навчальні заклади вічно постачатимуть державі все нові кадри; що такий порядок непорушний і вічний. Ці переконання Пендайса сформульовані в його промовистому «символі віри»: «Вірю в батька мого, і в батька його, і в батька батька його, збирачів і охоронців нашого маєтку, і вірю в самого себе, і в сина мого, і в сина мого сина. І вірю, що ми створили країну і зберегли її такою, як вона є. І вірю в закриті школи, і особливо в ту школу, де я вчився! І вірю в рівних мені за суспільним становищем, і в усадьбу, і в порядок, який є і пребуватиме повіки віків. Амінь».
Твердо переконаний у тому, що його стан — оплот держави, Пендайс бере на себе роль наглядача за мораллю стосовно фермерів-орендарів, які живуть на його землі. Його тісний контакт із преподобним Хасселом Бартером, «за спиною якого стоять століття безсумнівної влади церкви», цілком зрозумілий. Основне місце в романі займають події у сімейному житті Гораса Пендайса: переживання місис Пендайс, улюбленої героїні автора, яку не розуміють ні чоловік, ні син Джордж — люди з грубішою душевною організацією; перипетії любові Джорджа до Елен Белью, яка пішла від чоловіка, але не отримала розлучення.
Тут знову ставиться питання про сім’ю, про жорстокість і лицемірство буржуазного закону про шлюб — питання, до якого Голсуорсі постійно повертається у своїй творчості; зокрема, йому присвячено п’єсу «Втечниця» (1912). Але на відміну від «Власника» сімейна драма тут позбавлена значущості, як і діючі особи її. За життєвою переконливістю жоден із образів роману не може зрівнятися з образом Гораса Пендайса.