Най«книжніший» і найдокладніше літературний роман Достоєвського, написаний після повернення із сибірської каторги. Цей час не міг не вплинути на його ідейно-художню еволюцію. Із Сибіру він виніс переконання про трагічну відірваність передової російської інтелігенції від «ґрунту», а також невіру в революційний шлях перетворення російської дійсності.
У художньому переосмисленні письменника народилося всебічне й глибоке дослідження проблеми людського егоїзму, що існує як у «класичному» — хижому та цинічному — вигляді, так і в несподіваних проявах: егоїзмі жертовної любові та егоїзмі страждання.
Вихід із порочного кола класик бачить у милосерді, любові й прощенні, нагадуючи нам про вічні християнські істини.