Будауляю не дає спокою його циганська душа. Тягне його в широкі степи, що розляглися на берегах Дону. Тут ще кочують табори його одноплемінників, блукають вільні козацькі табуни, і свище гіркий вітер полину. Ніяк не можуть зійтися долі Будаляя та козачки Клавдії, хоча серця їх давно знайшли одне одного. А навколо шумить життя — з його гірким горем і буйним веселощами, тихим сімейним щастям і злою розлукою, ворожнечею й коханням.